І хоч твій поїзд ще не від’їхав, а я вже сумую за тобою. Сумую за твоїм сонячним поглядом і вітряним подихом. За теплими обіймами твоїх вечорів і різкими та холодними грозами глибин твого серця. Може я теж часом ранила тебе, нехтуючи твоєю присутністю, та знай, що і я не зі зла.
Я закохана в тебе і не уявляю ще зараз, що завтра робитиму без тебе. Як прокидатимусь зранку без запаху твоєї свіжої трави і дотику до ніг роси. Як багато подарувала мені твоя присутність. Я щоразу, коли ти йдеш, кажу що не зможу жити без твого кисню, але живу.
А живу, бо маю навіки згадку у серці про тебе і навіки твої дарунки ношу у своїй душі. В мене з тобою сотні пісень і тисячі світлин…та головне, в мому серці – живі вогники Бога та Його любові – люди, що раз і назавжди мене полонили.
Скільки списано аркушів у зошиті, змальвано полотен у альбомі, скільки пройдено доріг у мені…я сумуватиму, але водночас тішитимусь, бо все оце зі мною було….світанки і сутінки, сходи і заходи, сонце і дощ, тепло і холод, щастя та біль, друзі та недруги, телефонна трубка чи тепла рука, самотність і палкі обійми, любов та журба…та багато, багато всього.
Таки хтось тебе завтра замінить, але бракуватиме твоєї присутності і присутності тих, хто тебе розмальовували три місяці…дякую, Господи, за кожну хвилину цього літа. Дякую, друже-літо, за тебе і твої багатства.
Дякую і тобі, що читаєш це, бо якщо я хоч секунду цього літа провела з тобою, то і ти був(-ла) частинкою мого літа….)))
